• -правопису-української-мови.png
  • -правопису.png
  • -посібники-правопису.png
  • -випадки-правопису.png

 “КРОК” ДО МОВНОГО “ПОСТУПУ”

ТАКІ КНИЖКИ, або, точніше сказати, праці в Україні буде затребувано, і чимдалі, то більше. Йдеться про „Збірник мовностилістичних порад лінгвістів, літературознавців, публіцистів” Марії Волощак.

Попри скрегіт зубовний в Україні і за її межами, більшає у нас речників рідного слова, його носіїв. І, ніде правди діти, перші кроки на цій стезі не в усіх бувають успішними, попервах тече з вуст неофітових не дзвінкий струмочок в унісон солов’ям, а бруднуватий і каламутний потічок банального і сумнозвісного суржику. Це по-перше. А по-друге, загальний рівень культури мови, гарантами якого є освітянські інституції – від ясел і дитячих садків до вищої школи включно, а також засоби масової інформації й Інтернет, останнім часом аж ніяк не свідчать про відчутний поступ на цій ниві.

До речі, про „крок” і „поступ”. Цим поняттям і похідним від них дієсловам, прикметникам тощо у книжці присвячено чималий розділ. Як, утім, і іншим тонкощам і нюансам. Для багатьох, скажімо, буде новиною, що „крокувати” – дієслово штучне і чуже українській літературній мові. Це вкрай невдала і неправомірна калька з російської мови. Український іменник „крок” має значно вужче значення, ніж російський „шаг”. Це лише відстань, відрізок дистанції, який людина долає, роблячи рух ногою вперед, назад або вбік. І не більше. А російський „шаг” вживається у значенні „хода”, „поступ” тощо.

Пам’ятаю показаний мені авторкою сигнальний примірник попередньої книжки – „Неправильно – правильно…”. Живого місця не було на його сторінках від олівцевих правок, доповнень, уточнень… Тому з великою мірою ймовірності можна твердити, що і його спіткає така сама доля. Отака вона, пані Марія: у доброму сенсі її ідея фікс – це те, що життя не стоїть на місці, що вдосконаленню меж немає. Знаю й те, що Марія Волощак з однаковою повагою і уважністю ставиться як до власного досвіду й інтуїції, так і до досвіду й інтуїції колег, однодумців.

Хоч як парадоксально це звучить, українськоомовним неофітам шкоди часом завдають… словники. Пригадую, як довго сперечалися ми з молодим колегою з приводу доречності вживання дієслова „дозволяти” у значенні „давати змогу”. Аргументом мого опонента була саме стаття у словнику: є, мовляв, таке слово! Так, є. Але ж є і слово „відвідати”. Проте ми відвідуємо музей, а борщ усе ж таки куштуємо. Уся проблема в тому, як і де вживати наявну у словнику лексему. Очевидно, не в усіх словниках це простежується достатньо чітко. Тож „Збірник…” Марії Волощак і подібна до нього література між іншим виконують і роль таких собі путівників у лабіринтах „словникових холодин”.

Ваги кожному з розділів книжки надають цитати мислителів українських і не тільки. Вони за задумом авторки виконують функції заголовків і несуть великий ідейний заряд. Хіба не заінтригує читача винесений на початок чергового розділу вислів Фридриха Боденштадта: „Українська мова – це злет мов усього світу”? Із студентської лави журналісти пам’ятають, що „слово – зброя”, але Максим Рильський, констатуючи це, вагомо додав: „Слово – як зброя. Як усяку зброю його треба чистити й доглядати”. І вже з огляду на потребу пройтися шомполом по заіржавілих стволах газетних публікацій читаєш відповідний розділ „Збірника…” про недоречну русифікацію іноземних прізвищ – „Смірнов”, „Пісарєв” і таке інше, яка стала негативною тенденцією в сучасних українських ЗМІ.

Отож „Збірник…” прислужиться не тільки журналістам і редакторам, а й учителям, вихователям дитсадків, дикторам, екскурсоводам. І політикам, схильним до публічних виступів. Одне слово, користь від книжки сумніву не підлягає.

Микола ЦИВІРКО

Напишіть відгук

Ваша адреса не буде опублікована.

*