НЕПРАВИЛЬНО-ПРАВИЛЬНО

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Як відомо, справжнє життя можливе лише в культурі засобами культури для культури. З багатьох її елементів можна вичленувати чотири категорії: символи, герої, звичаї, цінності. Мова як “тіло думки” якнайповніше і найвиразніше, тобто цілковито адекватно символізує національний характер, душу народу, спосіб мислення певної спільноти. Саме тому добрий символ є найкращим аргументом — бо ж як місіонер спроможний переконати тисячі людей. Але недостатньо мати ясні та плідні ідеї. Щоб повідомити про них іншим людям, та ще й розтривожити думку, спонукати до дії, потрібно ще й виражати їх чітко. Загальнодоступність, комунікативна загальнозначущість — важливий чинник мови газети. Це спонукає до певної стандартизації мовлення, створення доцільних зворотів, стереотипів — з одного боку, водночас до постійного забезпечення арсеналу мовного впливу на свідомість багатотисячної різнопланової категорії читачів. Практичний посібник, підготовлений Марією Волощак, цінний з кількох поглядів. По-перше, це — вдала спроба аналізу газетних текстів через призму національної ідентифікації. Що на гадці? Згадуючи себе, осмислюючи свою багатотисячолітню історію, маємо відновити властивий саме нам, українцям, спосіб мислення — отже, й вислову, бо багатовікова неволя підрізала в нас почуття відповідальності, передовсім щодо найбагатшого скарбу — мови, чи, радше, глибоко переінакшила наставлення людей. “Ми є народом, що не звик думати суверенно. Ми звикли думати заяложеними гаслами, фразами” (д-р Т. Лапичак). У цьому сенсі доречно нагадати, що українська мова є однією з найстарших мов світу (див. статтю М. Красуцького “Древность малорос – сийского языка” — часопис “Індо-Європа”, 1991, ч. 1). По-друге, Марія Волощак, усвідомлюючи величезний виховний вплив преси через потугу семантично багатої, барвистої, етико- й естетико животворної української мови, намагається “виловити” всі зросійщені або ж скальковані з казенної “міжнародної” лексики словосполучення, окремі слова і знайти їм український відповідник. До того ж низка моментів правки відзначається оригінальністю — маємо на увазі власне тлумачення, що розширює межі усталених мовознавцями схем. Структура цього довідника проста й водночас, як на мене, доцільна. Оскільки більшості нефахівців зі школи “врізалися” у пам’ять частини мови, а значення таких, скажімо, термінів, як “керування”, “прямий і непрямий додаток” тощо, з цієї пам’яті стерлося, то й авторка намагалася групувати матеріали саме за частиномовною належністю ключових слів у словосполученнях. Ключові слова — це ті слова, вживання яких є помилковим. Це ті слова, які треба виправити. Посібник знадобиться практикам і теоретикам журналістики, а також політологам, учителям, працівникам культури, духовної сфери.

Йосип ЛОСЬ, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені І. Франка

ЗА МОВУ І СВОБОДУ

Як речеш, так і кметиш. Як балакаєш, так і тямиш. Як роз – мовляєш, так і мислиш… Справді, віддавна помічено: хто як потрапить говорити, той так і годен думати. Коли весь активний запас слів дорослої людини можна вмістити куцим списком у шкільний зошит, а пасивний лексикон у неї такий бідний, що вона постійно недочуває на рідну мову, куди вже й помишляти їй про натхненну й високу працю ума і серця, плодами якої вона б могла ощасливити свою родину, колег по професії, свій народ і весь світ. Їй — горопасі, сердешній, небораці, безталаннику, сіромі, нетязі — годі виборсатися зі щоденних особистих бід і жаху самотності, з провалля психічних комплексів, псевдооцінок і непорозумінь. Їй не осягти широчіні набутого людством духу, краси і щему взаємин, злетів поезії і благородства. Саме через вузькість і обмеженість мовної свідомості, себто через недорікуватість і німотність, у лексиконі заводяться “зайві” слова і вислови, що так і просяться, щоб їх виправили. Їх називають суржиком, позичками, гібридами, варваризмами, зайдами, паразитами тощо. “Зайві” не відповідають традиційній нормі, яка саме і покликана забезпечити між людьми порозуміння, а отже, єдність етнічної та громадянської спільноти. Комусь доводиться повсякчас лізти за кривеньким знаряддям думки до чужої кишені, перекладаючи крадькома у свою, бо у своїй нічого властивого не припасено. А слід би звернутися до цілющих джерел рідної мови і завести собі на всі випадки життя палату власного розуму — оте розмаїте багатство способів себе виразити, що його будь-хто знайде, прочитавши бодай з півсотні книжок українських літературних класиків. При бажанні для такої самоосвіти вистачить і року. Тоді сама собою пропаде потреба у замінниках — перешитих чужих недоносках і покручах. Кажемо ж бо: книжка — найкращий друг. Куди там телевізору, який сьогодні плекає хіба що Елочок-людожерок, споживчих і політичних зомбі!.. А втім, вік живи — вік учись. Це чужу мову можна опанувати за рік чи півроку — свою ж годиться залишити після себе у дітях та внуках як національний скарб і своє безсмертя. Велика біда настає, коли вже сам суржик гуртує спільноту супроти норми: забувається духовний досвід вервечки поколінь, а з ним пропадає і природна опірність суспільства до жорсткіших різновидів агресії ззовні, втрачається здатність протистояти поневоленню. Раби — німі. Парадокс полягає в тому, що всяк робить із себе раба сам. І скинути з себе пута німотності він може тільки сам, за власним бажанням, пізнавши смак свободи. Пророк, що поставив слово на сторожі “малих отих рабів німих”, застерігав: “Не жди сподіваної волі…” Жодну кризу громада не переборе, якщо їй бракує культурної і морально-етичної стійкості та й просто ладу в орудних поняттях, втілених у СЛОВО. Воно, як відомо, було “у почині”. Шлях морального очищення пролягає теж через нього, через саме ставлення до мови як до єства особистості і душі народу. Треба щодня працювати над своєю мовою, треба пройти з нею крізь пекло, чистилище і рай. Бо мова — це наше духовне здоров’я, це обрії нашого інтелекту й добробуту, це наша слава і гідність. Звичайно, наш лексикон є дзеркалом нашого буття. Криве чи рівне, воно, проте, ніколи не буває пасивним. На милицях колоніального суржику, переписаного зашореним жаргоном радянських міфів і забобонів, не розженешся, не пізнаєш світу, не збудуєш незалежної держави. Готові формули свідомості визначають наші вчинки, на що наголошували вже В. Гумбольдт і О. Потебня, пізніше — Р. Барт і вся семіотика ХХ століття. У книжці Марії Волощак “Неправильно — правильно” пред ставлено, по суті, дві мови, дві ментальності, два суспільні світи, її можна розглядати як перекладний словник. Ця книжка є перекладом з мови рабства на мову свободи. Від тебе, читачу, залежить як скоро цей словник стане тлумачником малозрозумілих і дивних архаїзмів.

Віталій РАДЧУК, доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Напишіть відгук

Ваша адреса не буде опублікована.

*